Що робити, якщо ти талановита людина, хочеш бути письменником, але живеш у тоталітарному суспільстві, де знищення твоєї мови та культури є однією з головних цілей існування всієї системи? Роман Клавка (2019) Марини Гримич розповідає про життя українських радянських письменників, які в умовах жорстоких післявоєнних репресій 1946 року намагаються створити хоча б який-небудь невеличкий місточок між великою українською літературою минулого та мистецтвом майбутньої вільної України.

Трилогія, до якої належить Клавка, являє собою генеалогічне дерево Гримич як письменниці. В першому романі трилогії ми бачимо, як її найулюбленіші письменникі сталінської доби намагаються зберегти українську мову і передати наступним поколінням хоча б які-небудь крихти культурної спадщини та історичної пам’яті. У другому романі трилогії під назвою Юра ми зустрічаємо батька письменниці, Віля Григоровича Гримича, головного редактора видавництва «Молодь», і дізнаємося про те, що відбувалося в українській радянській літературі 1960х років. Без праці, ризику і страждання творців тієї епохи в нас зараз не було б такого розквіту мистецтва, що ми спостерігаємо.

Письменники, які цікавлять Гримич, не ті ж самі, яких обожнювала я у моєму радянському дитинстві. Моїми улюбленими українськими митцями тієї доби були Олесь Гончар, Юрій Дольд-Михайлик та Натан Рибак. Але як же приємно читати книгу авторки, яка глибоко відчуває наскільки важливою була творчість письменників за часів тоталітаризму.

Клавка занурює нас у життя людей, які сперечаються про прикметники, вдалі рими, русизми та метафори, щоб не тремтіти від жаху сталінських репресій. Ці репресії нам здаються чимось давно минулим, але коли я читаю описи засідання письменницької спілки, де відбувається цькування тих, кого підозрюють у націоналістичних настроях, мені це нагадує про те, що на Заході кожного дня більше цензури і менше поваги до свободи висловлювання. Сторінки роману, де зображується принижене, залякане каяття письменників, винних в ідеологічних гріхах, нагадали мені про речі, які все частіше можна спостерігати на Заході. На жаль, цілком неможливо нікого переконати, що тоталітаризм у різних формах може з’явитися де завгодно. Чи піддаватися спокусу переслідувати, цькувати, та кенселіти інших, вирішує кожен з нас, а саме тому загроза тоталітаризму завжди існує.